Чоловік стріляє, а Бог кулї носить — кажуть люди і се живісїнька правда, бо так воно було і з торговлею Кудлича. Старий Михайло, поганяючи велике стадо овець до Старого Самбора, та споглядаючи, як здорові, веселі баранцї побрикували та помекували охочо, числив уже в голові, кілько заробить на мясї, кілько на скірках, а кілько на лою. А тимчасом на три недїлї перед Дмитром упав такий грубий снїг на землю, що аж виторощив деревину в лїсах; дороги, стежки та проходи позасипувало, як серед найглубшої та страшної зими; пасовиска же прикрив такою грубою снїжною верствою, що всї корчі ялівцю поховали ся у білий, студений снїг.
Кудлич рад-нерад забрав з пасовиска вівцї до хати; одні позаганяв до широких сїний, другі до комори, а треті полишив таки на дворі коло хати. Бідна нїмина блекає, суєтить ся, трясеть ся з стужі і голоду, аж серце пукає з жалю та трівоги старому Кудличови; але щож робити? снїгу не збереш у пригорщу, не зсунеш із гір та з пасовиска.
— Бог батько! — потїшала Михайлиха старого — не жури ся, чейже так борзенько не буде зими; — вівцї за день за два підуть на пашу, поволи якось розпродаш.
Однак снїг не гинув; студений же, острий вітер що днини повівав з півночи, гонячи понад Кудличову хату чорні, повислі хмари, з яких трясло все більше та більше густими платками снїгу, засипуючи ними верхи гір, галузє дерев, ба навіть потоки та лїсові провалини. Михайла чіпала ся уже розпука.
