до Гель, то забере мене зі собою. Це мало статися за місяць.
Нічого було робити. Я мусів ждати. Цілими днями ходив по вулицях столиці Анґлії й оглядав дива великого міста. Зі своїми добродіями, які приоділи мене в новий одяг, бо мій цілковито знищений, ходив я часто в гості до їхніх свояків і знакомих. Я запізнався з усякими знатними людьми, між ними із одним нестарим капітаном корабля, який чуючи мою охоту до подорожей, не дивувався мені і говорив: »Щож, молодець хоче провидіти світа, не гніваймося на нього!«
Я дуже привязався до цього капітана і він полюбив мене. Раз сказав він мені: — »Робінзоне, твій опікун ще не зараз вибирається до Гель, а ти не маєш що робити. Ось я їду на місяць — або два до Африки по товарі для льондонських купців. Сідай на мій корабель, побачиш муринів, а потім вернеш зі мною і поїдеш собі до родичів«.
Мені аж серце затьохкало з утіхи! Я забув і про батьків і про страшну бурю на морі і про весь світ. А добрий капітан тішився, що зробить мені таку приємність. За кілька днів я попращав своїх гостинних добродіїв і всів на корабель. Та в останній хвилі порадив мені капітан, купити за свої останні гроші ріжних дешевих цяцьок, як от скляних коралів, зеркальців і таких инших дрібниць, що я і зробив. Накупив того всего за 2 футни штерлінґів[1], які я ще з дому привіз собі, зашиті в одяг, і всів на корабель.
- ↑ Фунт штерлінґів = около 5 долярів (у нас 44 золотих).
