не рвалася, наче міцний шнур[1]. Я зробив так, що довгим патиком закидав горішний кінець драбинки на скелю і коли вона зачіпилася вистаючого там каменя, я ліз на гору. Вийшовши на гору, я скидав драбинку в низ під печеру, так що підчас моєї неприсутности не було до печери ніякого доступу. Колиж я вертався »до дому«, тоді брав з таємного сховку довгу на кінці закаблучену тичку і нагнувшися досягав драбинку тай витягав її кінець на скелю. А злізши по ній в низ, я тоюж тичкою здіймав її і чувся тоді в печері зовсім безпечний.
До того часу, як я забезпечив так свою домівку, я не бачив на острові, — котрий назвав »островом розпуки«, — ні хижого звіра, ні сліду людини, але всеж таки вроджена обережність казала мені зробити зі своєї оселі укріплену твердиню. Бо передовсім я ще й не перейшов і не оглянув цілого острова, і тому не міг знати, чи некриються де на ньому які грізні небезпеки. Тай не так скоро думав я запускатися на оглядини острова, без зброї і без одежі. Правда, я зробив собі якийсь лук і стріли, але не вмів ще ним добре стріляти. Я міг ходити лише найдальше який кільометер-два від своєї печери, щоби в кождій хвилі мати її на оці і в разі потреби до неї схоронитися.
Тепер, коли я вже мав огонь і мясо, якого думав ще досить наполювати, дався мені відчути брак соли. Я пригадав собі, що прецінь в морській
- ↑ Це були ліяни — довгі на кільканайцять метрів била ростин, що звисають з гори в долину, так, як дикий виноград.