ціляти, що стріляв краще від мене, як це небаром показалося.
Уже минав четвертий рік, як Пятась став моїм вірним другом, а двайцять семий, як я проживав на тім острові. Я постарівся сильно, аж посивів, тай як було не посивіти від таких журбот? Нераз з тугою й жалем згадував я своїх любих родичів. Чи живі вони ще, чи здорові? Я не надіявся вже побачити їх. Бо хочби й яким чудом дістався ще до дому, то вони вже певно повмирали. Таж як я лишав їх, вони вже були старі і знищені журбою. А щож могло зробитися з них до тепер, за той час, за який уже й я посивів. А я лишив їх молодим хлопцем… Та Божа воля! — думав я собі завжди, як на мене находила така туга і старався зайняти свої думки чим иншим. Тай Пятась не давав мені сумувати. Він зараз розраджував мене, чим міг. А в тім часі, а то в 27 році мого перебування на острові, трапилася знову несподівана подія, а за нею й другі, що повернули мої думки в зовсім инший бік і не дали часу тужити.
Одного вечора, коли ми вже приготовлялися до спочинку, загремів раптом десь на морі гарматній вистріл. Ми оба стали на рівні ноги і наче задеревіли. Пятась зі страху, бо він ще не чув такого, а я з дива і цікавости. Не зважаючи на темну ніч, ми вибігли на двір і стали надслухувати. Десь далеко почувся протяжний гудок корабельної труби, я вслід за тим роздався другий і третий вистріл з гармати. Було очевидне, що десь недалеко находився якийсь корабель у небезпеці і кликав ратунку. Я вибіг на скелю і вистрілив з о-
