ли, а зуби заскриготіли. Ось через що в шатрі було чути запах селітри, і один із них лежав мертвим, а другий, немов той щур, загнаний у куток, змагався й не давався, щоб повісили його по-мирному, як радили товариші.
— Дозвольте мені вам сказати, містере Лавсон, — заявив містер Тейлор, — якби так, щоб попереду розважити як-небудь зуби цій гадині, а потім уже далі боротися. А то ні те, ні се: і не відкусює, і не пускає. То-ж то гадюча мудрість, сер, просто таки гадюча.
— Пустіть мене, я його сокирою прогараздю! — галасував матрос. — Дайте мені сокиру!
Він узяв сокиру й гострим кінцем почав розважувати зуби. Ян не давався, дихав носом, сопів як дельфін.
— Стійте! Тепер пішло.
— Щиро дякую вам, сер. Оце-ж полегчання велике. Містер Тейлор намагався схопити руками Янові ноги, що ними той відбивався.
Але Ян боровся завзято і люто, як берсеркер[1]; скривавлений, з піною коло рота й прокляттям на вустах. Його п'ять морозних років нагло розтанули в цьому запалі, створивши справжнє пекло. Він змагався, що було сили, обливався потом, засапався; кидався туди й сюди, немов багатоноге чудище циклопічних часів, що вийшло з глибин земних. Каганчик перекинувся й загас, залитий власним жиром. На дворі смеркало. Бліде світло ледве пробивалося крізь щілини брудного шатра.
— Прошу вас, Яне, опам'ятайтесь! — благав Червоний Біль. Ми-ж вам нічого злого не заподіємо. Вбивати вже не будемо, а тільки по-
- ↑ Дикий вояка поганських часів. Завзятий, лютий скандинавець.
