му Білліному волоссі; під цею купою, ледве живий, лежав містер Тейлор.
То був завзятий і лютий бій, бо сила Янового божевілля була величезна. Але раптом, невідомо, з якої причини, Ян, випустивши всіх своїх ворогів, перекотився на спину. Вороги відступилися; це їх збило з панталику й страшенно здивувало.
Ян злісно всміхнувся.
— Товариші! — промовив він, усміхаючись. — Ви просили мене бути порядною людиною. Ось я й зробився порядним, таким, як ви хотіли. Ну, що-ж це ви робитимете зі мною?
— Ось так чудово, Яне! Заспокойтесь! — промовив Червоний Біль. Я знав, що ви скоро опам'ятаєтесь. Заспокойтесь тепер, а ми все зробимо швидко й ретельно.
— А що таке? Що це ви робитимете?
— Як, що таке? А повісимо вас. Ви ще дякуйте господеві, що знайшлась людина, яка знає своє діло. Я це не раз робив там, у Сп.-Штатах, і тут справлюся з цим.
— Що?.. повісити? Кого? Мене?
— Так.
— Ха, ха, ха. Ви-ж тільки зрозумійте, які дурниці говорить ця людина. Дай-но мені, Біле, руку, я встану, щоб мене повісили. Він ледве зіп'явся на ноги й поглянув навколо себе.
— Herr Gott! Вислухай тільки den чоловіка! Хоче мене повісити. Хо, хо, хо! Не думаю, щоб це йому вдалось.
— А я думаю, що вдасться. Бач який шваб, — насміхаючись, промовив Лавсон; відрізав ремінь від саней і старанно скрутив його. — Сьогодні засідатиме Лінчів суд.
— Зачекайте трохи. — Ян відвернувся від петлі. — Я маю про щось вас розпитати і де-
