Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/123

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Життя — дивне явище. Багато я міркував, багато думав про це, але що не день, то дивувався я більше й більше.

Чому ми так жадаємо життя? Адже життя це — гра, і в ній ніхто не виграє.

Жити, це значить гірко працювати й тяжко страждати, аж поки старість підкрадеться до нас важким кроком, і ми складемо руки на холодний попіл погаслого вогню. Ох, важко, важко жити! Страждаючи, вперше зітхає дитина; страждаючи, старець випускає останній свій дух. Дні його сповнені горя й страждань. І не дивлячись на все це, людина спускається в безодню смерти, спотикаючись, падаючи, відвертаючи голову назад, і змагаючись до останньої хвилини. Адже смерть приємна. Тільки життя та всі його діла приносять нам страждання. А все ж таки ми любимо життя й ненавидимо смерть. Як дивно це!

З Пасук ми мало розмовляли протягом наступних днів. Вночі ми, немов мертві, лежали на снігу, а ранками вставали й рухалися далі, як тіні. Та й усе навкруги було мертве. На шляху не зустрічали ми ніяких тварин: ні пташки, ні білочки, ні кролика, нічогісінько не було. Річка мовчала під білою шатою. Соки в деревах позамерзали. Скипень такий-же був, як і тепер. А вночі зорі наче наближались, ставали якимись великими, маячили, танцювали. У день нас наче дражнили облудні сонця. Навкруги справжнього сонця бачили ми багато инших сонців; у повітрі блискало, мерегтіло; сніг був діямантовим пилом. А навкруги ні тепла, ні звука, — один лютий холод і тиша. Здається, мовилось: ми йшли, неначе мерці, немов уві сні, згубили навіть лік часу.

Обличчя наші звернені були туди, де Со-