— А що, як я не подамся за водою до росіян і не повернуся до своїх братів?
— Тоді швидко підете до свого бога, лихого бога білих людей.
Червоне сонце раптом виглянуло на північному небосхилі, немов кров'ю зрошене. Баптист Червоний піднявся, кивнув головою і подався назад до свого табору. Стояв малиновий присмерк, і співали ріполови…
Гей Стокард докурював люльку, сидячи біля вогню; в диму й червоному жарі ввижалась йому невідома вершина Коюкука, тої дивної річки, що закінчувала отут свою північну мандрівку і виливала свої води в каламутний Юкон. Якщо вірити передсмертним словам матроса, що врятувався від корабельної катастрофи і досить помандрував по тих краях, якщо вірити шклянці з золотим піском, що була в його кишені, то десь там, ближче до моря, в царстві довічної зими, стоїть Скарбниця Півночи. І немов воротар, він, Баптист Червоний, англійський покруч і ренегат загорожує дорогу туди. Бах! Він розкидав ногою жар і встав на весь свій зріст, ліниво потягаючись, розкинувши руки, безтурботний, повернувши обличчя на північ, де заграва грала.
Гей Стокард грубо вилаявся своєю рідною, односкладовою мовою. Жінка його, облишивши горшки і каструлі, простежила за його поглядом. Він пильно роздивлявся на річку. Жінка була з країни Теслін і добре зналася на всіх відтінках його фразеології: особливо, коли говорив він з завзяттям. Залежно від тону і словника його блюзнірської лайки, вона завжди могла визначити, чи йде справа про розмотаний
