вперся в теплу кімнату. На порозі, на тлі північного сяйва, нерухомо стояла жінка, одягнена в підтоптані з дороги хутра.
Вона здійняла пов'язку з лиця і закліпала очима, засліплена ясним полум'ям свічки. Флойд Вандерліп вайлувато кинувся вперед:
— Флойде! — гукнула вона, щаслива й радісна, і стомлено кинулась до нього.
Що ж залишалось йому робити, як не поцілувати її? Та й гарненький же був оцей пакуночок у хутрі! Вона була зморена, але, щаслива, пригорнулася до нього.
Який ви добрий, — промовила вона, що догадались вислати мені на зустріч містера Деверо з собаками. Инакше я й до завтрього не доїхала-б сюди.
Флойд, не розуміючи, поглянув на Фреду, але раптом в умі йому проясніло.
— Адже, добре зробив Деверо, що поїхав за вами? Чи ж не так?
— Правда, мій дорогий, що тобі уже надокучило так довго чекати?
Флоссі ще ближче пригорнулась до нього.
— О, мені вже надокучило так довго чекати й чекати, — промовив він, немов трохи посмілівши, взяв її на руки й поніс на двір.
Цієї ж ночи дивна сталася пригода з містером Джемсом Бравном, що жив серед тубільців, за кілька верстов униз Юконом, і дбав про те, щоб шляхи їхні вели до раю білої людини. Його розбудив якийсь невідомий індієць, доручивши йому не тільки душу, а й тіло жінки; а сам швидко подався геть.
То була жінка товста, вродлива й сердита. Вона лаялась нікчемними словами, і це страшенно бентежило поважного священика, бо був він ще досить молодий, а її присутність могла б
