— Ви не дуже змінились, адже правда? — запитала вона, перебиваючи розмову і намагаючись скерувати її на особисту тему.
— Так, може трошки схуд, але зате зміцніли м'язи. Як ви гадаєте?
Вона, здвигнувши плечима, поглянула крізь неясне світло на дівчину індіяку, що на вогні пряжила великі шматки лосини, перемішаної з тоненькими шматочками сала.
— Чи на довго ви зупинялись у Давсоні? запитав він, не піднявши навіть голови: стругав якийсь березовий брус для топорища.
— Ні, всього лише кілька день, — відповіла вона, стежачи за дівчиною й ледве слухаючи. — Про що ви питали?.. У Давсоні?.. Так, прожила там з місяць, і рада була, що виїхала. Знаєте, тут на півночі чоловіки якісь первісні, дуже палкі у своїх почуваннях.
— Так воно й повинно бути, коли людина добирається до землі. Умовність з пружинною постіллю вона залишає вдома. Але ви гарний час вибрали для від'їзду. Ви залишите країну ще до сезону москитів, і це буде таке щастя для вас, що, за браком досвіду, ви його й оцінити не можете.
— Думаю, що ні… Але розкажіть мені щось про себе, про своє життя. Хто ваші сусіди? Та чи є вони у вас?
Допитуючись, вона стежила за дівчиною, що товкла каву в мішку з муки, на припічку. З твердістю й спритністю, які свідчили, що нерви її такі самі первісні, як і спосіб цей, вона розтирала горошини важким кам'яним оскілком.
Дейвід Пейн, помітивши погляд своєї гості, злегка усміхнувся.
— Сусідів було кілька, — відповів він. — Мі-
