— Дейвіде!
Вона мало не розплакалась з досади, але після оцих докорів, що вона їх висловила, їй стало легче на душі.
— Чи ж одержували ви хоч які-небудь листи від мене? Певне одержували, хоча й ніколи не відповідали.
— Останнього листа, де сповіщалось, очевидно, про смерть вашого чоловіка, я не одержав; инші, мабудь, пропали, але всеж таки деякі я дійсно одержав. Я… я читав їх голосно Вінапі, застерігаючи її, щоб знала вона, які злі її білі сестри. І я… я гадаю, що це було їй на користь… Як на вашу думку?
Вона, не звернувши уваги на цей докір, промовляла далі.
— В останньому листі, що ви його не одержали, я сповіщала, як ви вгадали, про смерть полковника Сейзера.
Цьому вже минув рік, і я додала, що, коли ви до мене не приїдете, то я поїду до вас. І ось, обіцяла й приїхала.
— Я не знаю жодної обіцянки.
— А в перших листах!
— Так, ви обіцяли, але я ні про яку обіцянку не просив і не відповів, тим то й вважаю, що не дав на те згоди. Отже, я не знаю такої обіцянки. Але добре пам'ятаю другу обіцянку, що ви її, мабудь, теж пам'ятаєте. Це було дуже давно.
Він випустив з рук топорище і підвів голову. Це було так давно, давно; а все ж я це пам'ятаю так ясно: і день, і хвилину, і кожну подробицю. Були ми з вами обоє в саду, де цвіли троянди, в саду вашої матери. Все брунилося і розцвітало… молода кров весінніми соками грала… і я пригорнув вас до себе, це було
