Але-ж та людина, що споріднився я з нею, як з рідним братом, на шляху Здохлого Коня....
— То був Джон Рандольф, — з іронією докінчив Фортюн. Урі Брем кивнув головою й промовив:
— Я дуже радий, що ви мене зрозуміли.
— Я готовий, — відповів Ла-Перл, і колишній гіркий вираз з'явився в його очах. — Робіть те, що треба, та тільки скоріше.
Урі Брем підвівся на ноги.
— Я вірив у бога все своє життя. Я вірю, що він любить справедливість. Вірю, що й тепер він дивиться на нас, вибираючи кого-небудь з-поміж нас двох. Я вірю, що моїй правиці призначено виконати волю його. Ця моя віра така дужа, що хочу рівні нам дати шанси. Хай бог сам чинить свій суд над нами.
При цих словах Фортюнові серце радісно застукало. Бремів бог йому був невідомий, але ж він вірив у свою долю, а доля йому сприяла з тієї самої ночи, коли він біг снігом униз до берега.
— Але ж у нас один тільки револьвер, — завважив він.
— Нічого, будемо стріляти по черзі, — відповів Урі Брем; вийняв барабан із кольта і почав його уважно розглядати.
— Давайте, краще картами вирішимо, кому першому стріляти.
Фортюнові, на згадку про карти аж кров заграла, і він витяг колоду з кишені. Урі на знак згоди кивнув головою. Без сумніву, йому й тепер пощастить. Здіймаючи карти для здачі, згадав він чогось про схід сонця, і раптом здригнувся від радости, коли виявилось, що здавати доводилось йому. Він перетасував карти і здав. В Урі не було козиря, Фортюнові
