чав надимати мої. Я хотів взяти її на човна й поплисти вниз до острова Врангель. Нехай би тоді посвистів.
Але не судилося мені так легко її здобути. Виявилось, що вона живе у свого дядька-опікуна, чи як він там у них зветься, і що цей дядько помирає від сухот чи якоїсь иншої легенної хороби. Був він то добрий до неї, то злий, але вона не хотіла його кидати перед смертю. Перед своїм від'їздом я зайшов був до нього, щоб довідатись, скільки йому ще залишилося жити, але старий халамидник уже обіцяв її вождю Джорджові і, побачивши мене, так розлютувався, що аж кривлею почав харкати.
— Приїзди за мною, Томмі, і забери мене, — промовила вона, коли ми прощалися з нею на березі. — Добре, — кажу я, — приїду, якщо мене покличеш. — І я почав цілувати її, як цілують білі, коли вони закохані; цілував її так, що вона аж вся затремтіла, як осина. Я ж тоді аж до того знепритомнів, що хтів був іти до її дядька, щоб скоріше його відрядити на той світ.
Отож поїхав я до острова Врангель мимо Ст.-Мері, доїхав аж до самого Квін Чарлота, торгуючи, розвозячи віскі, промишляючи, чим попало.
Наставала сувора зима, і я вже був повернувся до Джюно, як одержав несподівано звісточку.
— Приїздіть, — промовив старець, що приніс листа. — Кіллісну сказала, щоб ви негайно приїздили.
— А що таке? — запитав я.
— Вождь Джордж, — каже старець, — хоче одружитись з Кіллісну.
Але ж і холод був лютий. Такий їдкий був північний вітер, що солона вода, яка бриз-
