— Вертаймося назад!
Ніхто не відповів. Кіт погнав човна в озеро від неприступного берега. Часом вони посувались не більше, як на фут, а часом двох або трьох помахів весла було не досить, щоб удержати їх на одному місці. Кіт намагався підбадьорити двох легкодухих. Він доводив, що човни, які добилися до цього берега, ніколи не верталися назад. Він казав, що певне вони знаходили пристанвище десь вище. Вони попрацювали ще годину — другу.
Якщо ви, хлопці, увіллєте у ваші весла хоч частину тієї кави що ви вижлуктили у ліжку, то ми доїдемо, — підбадьорював їх Шорті. — Річ у тому, що ви і працюєте, але нічого у вас не виходить.
Через кілька хвилин Спреґ кинув своє весло.
— Мені край прийшов, — сказав він, і в його голосі бреніли сльози.
— Так само, як усім нам, — відповів Кіт і ладен був плакати або замордувати когось, так він виснажився. Але ж ми працюємо.
— Ми вернемося назад. Повертайте човна.
— Шорті, коли він не хоче гребти, то візьміть у нього весло, — звелів Кіт.
— Справді, — відповів той. — Він може рубати кригу.
Але Спреґ відмовився передати весло. Стайн перестав веслувати, і човна погнало вітром назад.
— Повертайте, Смоку, — звелів Спреґ.
Але Кіт, що ніколи за своє життя не вилаяв жодного чоловіка, здивувався сам собі.
— Швидче я вас у пеклі побачу, — відповів він. — Беріть весло і гребіть.
Бувають хвилини цілковитого знесилення, коли люди гублять всі свої культурні звички, і така хвилина надійшла. Кожний з них дійшов краю. Спреґ скинув рукавиці, витяг пістоля та наставив його на стерничого. Тут для Кіта був новий досвід. Ніколи ніхто не наставляв на нього зброї. І він тепер сам диву давався, що це не зробило на нього ніякого вражіння. Ніби це була найзвичайніша у світі річ.
— Якщо ви не заховаєте вашої зброї, я відніму її у вас і наб'ю вас нею.
— Якщо ви не повернете човна, я застрелю вас, — загрожував Спреґ.
