— Що це за відповідь?
— Східній вхід до Панамської протоки лежить на захід від західнього входу. От вам і все.
— Далі, сказав Шорті: я не розумію нічогісінько.
— Себто, Шорті, ви зробили обидві наші заявки на великому коліні, що скидається на кінську підкову.
Шорті поставив миску з золотом і встав.
— Далі, повторив він.
— Верхня віха числа двадцять вісім на десять футів нижче за нижню віху числа двадцять сім.
— Ви, Смоку, думаєте, що ми не маємо нічого?
— Гірше, ніж це. Ми маємо на десять футів менше від нічого.
Шорті побіг униз берегом. Через п'ять хвилин він вернувся. У відповідь на погляд Джой, він хитнув головою. Не кажучи ні слова, переступив через обрубок та сів, улупивши очі в сніг перед своїми мокасинами.
— Ми можемо знімати намети та вертатися до Давсону, — сказав Смок, починаючи згортати ковдри.
Мені дуже прикро, Смоку, — сказала Джой. — Це все через мене.
— Нічого, — відповів він. — Усе, як знаєте, приходить у свій час.
— Але це моя провина, тільки моя, — сказала вона. — Тато зробив на мене заявку біля Дісковері. Я віддам вам мою заявку.
Він похитав головою.
— Шорті, — сказала вона.
Шорті похитав головою та почав реготатися. Це був регіт лункий, розкотистий, щирий, що перейшов у справжнє ревіння.
— Це не гістерія, — пояснив він. — Часом на мене нападає надзвичайна веселість. І це один із таких моментів.
Його погляд упав на миску з золотом. Він підійшов до неї та міцно штовхнув її ногою, так, що золото розсипалося навколо.
— Воно не наше, сказав він. Воно належить тому роззяві, що його я відігнав на п'ятсот футів минулого вечора. А це дало мені чотириста дев'яносто футів до багацтва… його багацтва Ходімо, Смоку. Вертаймося до Давсону. А коли ви хочете вбити мене, я й пальцем не повурухну, щоб стати вам на заваді.
