Сторінка:Джек Лондон. Смок Беллю (1948).djvu/63

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

— Що це за відповідь?

— Східній вхід до Панамської протоки лежить на захід від західнього входу. От вам і все.

— Далі,  сказав Шорті:  я не розумію нічогісінько.

— Себто, Шорті, ви зробили обидві наші заявки на великому коліні, що скидається на кінську підкову.

Шорті поставив миску з золотом і встав.

— Далі,  повторив він.

— Верхня віха числа двадцять вісім на десять футів нижче за нижню віху числа двадцять сім.

— Ви, Смоку, думаєте, що ми не маємо нічого?

— Гірше, ніж це. Ми маємо на десять футів менше від нічого.

Шорті побіг униз берегом. Через п'ять хвилин він вернувся. У відповідь на погляд Джой, він хитнув головою. Не кажучи ні слова, переступив через обрубок та сів, улупивши очі в сніг перед своїми мокасинами.

— Ми можемо знімати намети та вертатися до Давсону, — сказав Смок, починаючи згортати ковдри.

 Мені дуже прикро, Смоку, — сказала Джой. — Це все через мене.

— Нічого, — відповів він. — Усе, як знаєте, приходить у свій час.

— Але це моя провина, тільки моя, — сказала вона. — Тато зробив на мене заявку біля Дісковері. Я віддам вам мою заявку.

Він похитав головою.

— Шорті, — сказала вона.

Шорті похитав головою та почав реготатися. Це був регіт лункий, розкотистий, щирий, що перейшов у справжнє ревіння.

— Це не гістерія, — пояснив він. — Часом на мене нападає надзвичайна веселість. І це один із таких моментів.

Його погляд упав на миску з золотом. Він підійшов до неї та міцно штовхнув її ногою, так, що золото розсипалося навколо.

— Воно не наше, сказав він. Воно належить тому роззяві, що його я відігнав на п'ятсот футів минулого вечора. А це дало мені чотириста дев'яносто футів до багацтва… його багацтва  Ходімо, Смоку. Вертаймося до Давсону. А коли ви хочете вбити мене, я й пальцем не повурухну, щоб стати вам на заваді.