Елькорна, тоді як Шорті схилявся до того, щоб вирушати в дорогу. Але Смок цілком відкинув пропозицію спуститися вниз Юконом на двісті миль.
— Слухайте, — Шорті, — сказав він, — я не поїду. Ця подорож забере десять день, а за цей час я сподіваюсь удосконалити мою систему. Я вже й тепер певне міг би виграти з нею. Чого ви тягнете мене, щоб кружляти даремно по країні?
— Смоку, я мушу поклопотатися за вас, — відповів Шорті. — Ви робите дурниці. Я б потяг вас до Єрихону, або на північний бігун, якби міг одтягти вас від цього столу.
— Дарма, Шорті. Згадайте, що я дорослий, повнолітній чоловік, що вже наївся ведмедини. Якщо справді доведеться тягти, то тягтимете додому те золото, що я маю виграти за моєю системою. І вам напевно доведеться тягти його запряжкою собак.
Шорті у відповідь простогнав.
— Але ж я не хочу, щоб ви ставали на перешкоді грі з вашими грішми, — провадив Смок. — Ми поділимо вигриш, але я потрібуватиму всі наші гроші, коли почну грати. Ця система ще нова, і можливо, що на початку я зроблю кілька помилок.
Нарешті, після довгих годин та днів, проведених за спостеріганням гри, настав вечір, коли Смок оповістив, що він уже готовий. Шорті, похмурий та сумний, з таким виглядом, ніби збирається на похорон, супроводив свого товариша до Елькорна. Смок купив купку марок і примостився біля банкомета в кінці столу. Знову і знову кружляла кулька, інші грачі вигравали або програвали, але Смок все не зважувався поставити марку. Шорті почав нетерпеливитися.
— Починайте, та починайте ж, — заохочував він. — Кінчайте цей похорон. В чому річ? Боїтеся?
Смок похитав головою і чекав. Минуло двадцять ігор, і тоді раптом він поставив десять однодолярових марок на «26». Число виграло, і круп'є заплатив Смокові триста п'ятдесят долярів. Минуло дванадцять, двадцять та тридцять ігор, коли Смок знов поставив десять долярів на «32». І знов він одержав триста п'ятдесят долярів.
— Це — щастя! — схвильовано прошепотів йому Шорті. — Грайте далі.
