Я збираюся до Кізу на виставку Елері, про яку мушу дати півшпальти!
— Що з тобою? — запитав дядько. — Який ти блідий! Страхіття, та й годі!
Кіт у відповідь тільки застогнав.
— Я матиму приємність ховати тебе. Я це бачу.
Кіт сумно похитав головою.
— Тільки не на їжу гробакам. Дякую. Краще спаліть мене.
Джон Беллю походив з старого, суворого та загартованого покоління, що об'їздило волами рідні рівнини ще в п'ятдесятих роках. І в ньому була ця сама витривалість та мужність, з дитинства ще зміцнена упокоренням нової країни.
— Ти не живеш, як слід, Кристофере. Мені соромно за тебе.
— Веселе життя, чи не так? — Кіт переривисто засміявся.
Старий чоловік знизнув плечима.
— Не печіть мене так очима, дядю. Я хотів би, щоб це було від веселого життя. Але це все одпадає. Я не маю часу.
— Що ж тоді?
— Праця над силу.
Джон Беллю різко та неймовірно засміявся.
— І чесна?
Він знов засміявся.
— Люди — це вироб свого оточення, — проголосив Кіт, показуючи на дядькову шклянку. — Ваша веселість рідка і гірка, як і ваше питво.
— Праця над силу, — глузував той. — Ти за життя своє ніколи й цента не заробив.
— Б'юсь об заклад, що заробив. Тільки я ніколи не одержував свого заробітку. Я заробляв п'ять сотень на тиждень, саме тепер і працюю за чотирьох.
— Малюнки, що ніхто не хоче купувати, чи може ще якась нікчемна робота такого ж гатунку. Умієш ти плавати?
— Так що й умів.
— А сидіти на коні?
— І це доводилося!
Джон Беллю з огидою чмихнув.
— Я радий, що твій батько не дожив, щоб бачити тебе в усій славі твого занепаду. — сказав він. — Твій батько був, що не цаль, то
