Брек, що його човна він провів через пороги. Смок здивувався, чому той не підійшов і не забалакав до нього, але сам не подав знаку, що впізнав його. Трохи згодом, коли Брек, прикриваючи обличчя, моргнув йому, Смок зрозумів.
Чорнобородий, — Смок чув, що його називали Елі Гардінг, — поклав край суперечкам, чи треба, чи не треба в'язня негайно лінчувати.
Замовкніть! — гримнув Гардінг. — Цей чоловік мій. Я піймав його і привів сюди. Ви думаєте, я вів його сюди всю дорогу, щоб лінчувати. Та нізащо! Я міг зробити це й сам, коли злапав його. Я привів його сюди, щоб учинити справедливий і безсторонній суд, і присягаюся, що судитиму безсторонньо і по правді. Його зв'язано міцно, і він не втече. Покинемо його до ранку, а тоді от тутечки влаштуємо суд.
Смок прокинувся. Протяг, немов, гострою крижиною, пронизував йому плече, а сам він лежав на боці, обличчям до стінки. Коли його прив'язували до ослона, то не було такого протягу, а тепер повітря знадвору, зтисненням п'ятдесят під нулем, просочувалось у теплу атмосферу хати; це значило, що хтось з того боку витяг мох із щілини поміж балками. Він випнувся так далеко, як тільки дозволяли йому його пута, а тоді витягнув шию вперед, поки губами не торкнувся щілини.
— Хто там? — прошепотів він.
— Брек, — була відповідь. — Будьте обережні і не робіть галасу. Я прийшов, щоб передати вам ніж
— Не треба, — сказав Смок. — Я не зможу скористатися з нього. Руки мені зв'язано за спиною і міцно прив'язано до ніжки ослону. До того, ви не зможете просунути ножа крізь цю щілину. Але щось треба зробити. Ці друзі хотять мене повісити, а ви, звичайно, знаєте, що я не вбив цієї людини.
— Нема потреби казати цього, Смоку. Якби ви навіть забили, то мали б підстави. Але не в тім справа. Я хочу вас врятувати від цієї напасти. Це жорстокі люди. Ви їх бачили. Вони одірвані від світу і тут творять та переводять у життя свої власні закони, — присуд стверджують збори шукачів золота. Вони вже двох засудили: обид-
