— Овва! Ну й дістали ж лахи!
Шорті дивився на свого товариша, удаючи, що не похваляє його, а Смок сердився, бо ніяк не міг розгладити зморшки на штанях, що їх він оце саме вдяг.
— Як на старе дрантя, то вони вам якраз впору, — провадив далі Шорті. — Що дали?
Сто п'ятдесят за ціле вбрання, — відповів Смок. — Чоловік був на зріст майже такий, як я. Гадаю, що купив за пів дарма. Чого це ви регочете?
— Хто? Я? Та ні! Я як раз думав, що це саме пристало якомусь бувальцеві, що застряв у Давсоні серед зими, без харчів з одною парою білизни та зачучверених мокасин і широкими дорожніми штанями, пом'ятими, наче вони у чорта в зубах бували. Вам у них непогано, товаришу! Непогано. Скажіть…
— Чого вам ще треба? — сердито спитав Смок.
— Як її ім'я?
— Друже тут немає аніякої її. Якщо хочете знати, то мене запрошено на обід до полковника Бові. Справа в тім, що вам, Шорті, заздро, що я буду в такому почесному товаристві, а вас не запрохали туди
— Чи не спізнилися ви? — співчуваючи, спитав Шорті.
— Куди?
— Та на обід. Коли ви з'явитеся, то вони вже, мабуть, вечерятимуть.
Смок уже хотів дати гостру саркастичну відповідь, коли побачив жартівливу посмішку в його очах. Одягаючися, він пальцями, які вже одвикли від цього, зав'язав вінзорську краватку незграбним бантом навколо м'якого комірця бавовняної сорочки.
— Шкода, якби я не одіслав всіх моїх крохмальних сорочок до пральні — бурмотів співчутливо Шорті, — я міг би позичити вам.
