Сторінка:Дмитро Антонович. Український мистецтво (1923).djvu/10

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


час, коли за Хмельнищини Україна знову стала незалежною державою, б другою, після доби романо-візантійської, добою великого розцвіту українського мистецтва.

Вона трівала до середини XVIII. віку, коли на зміну пишному бароко прийшло елєґанське рококо в половині XVIII. віку. Мистецтво українське ще ніби силою інерції й далі ясніє, і далі творить високі свідоцтва українського ґенія, але вже на цих творах кладе своє тавро дух часу, коли московське царство старалося доканати Україну. На мистецтві України ніби почувається якийсь елегійний серпанок, ніби митці України спішать у своїх творах утілити ґеній батьківщини, що конає. Головними меценатами тої епохи являються Кирило Розумовський й Петро Кальнишевський, — останній гетьман і останній запорозький кошовий. Цей настрій останніх свідків кінця козацької слави елегійним сумом повиває українське мистецтво, дарма що воно незвичайно елєґанське й часами досягає першорядної удоскональнености.

Церкви рококо ніби стараються ошатністю перевищити церкви бароко. Вони тягнуться вгору. Власне в цій добі н вибудовано найвищі дзвіниці в Київській Лаврі, біля Софійського Собору, Кирилівського, Михайлівського та Брацького манастирів й багато инших. Церкви Щекавицька, св. Покрови та св. Андрія в Київі, собор у Козельці, св. Юр у Львові, головна церква в Почаївськін Лаврі, запорозький храм у Самарі — це найбільш відомі будівлі доби рококо. Особливо приваблива між церквами того часу, збудована Кальнишевським церква св. Петра та Павла в Межигоррі, в якій майстерно получено риси легкого елеґанського рококо з національним українським характером сільської церкви. Свобідна творча уява українського народу легко приладнала дух рококо до орнаменту, що тепер стає більше сантиментальним, легким, манірним. Українська скульптура з особливим успіхом використала ці легкі й жартівливі форми в деревляній орнаментальній різьбі для церковних іконостасів. Але особливо українське малярство з кінцем XVIII. віку дійшло незвичайно високого ступня розвитку, йце тоді Україна появила майстрів, що можуть уважатися між першими майстрами цілого сучасного їм культурного світа.

Перший між ними Дмитро Левицький із Київа, син українського майстра, маляра і ґравера. В його працях мистецтво українського портрету дорівнює найкращим майстрам тої доби Анґлії і Франції. Разом із тим академічний рисунок підійняв на височінь найкращих європейських вправ того роду другий український майстер із Чернигівшини — Антін Лосенко.

В першій половині XIX. віку елєґантні й сантиментальні форми попереднього рококо замінили холодні й розсудливі форми стилю доби клясичности. На цю добу припадає час, може, найгіршого переслідування українського мистецтва з боку варварського царського режиму. Спе-