— А скажіть, діду, чи здорові були із себе Запорожці?
— Ростом вони були народ середній, а тільки що кріпкий, дебелий, повновидий, наче пообточуваний. Не знали вони ні „соб“, ні „цабе“, від того й здорові були. Тоді такий звичай був, що парубки до двайцяти років роботою не дуже то утруждали себе. Від того вони і здорові і довговічні були. Тепер народ слабий та порожній, здоровля нема і недовговічний: як девятьдесять літ прожив, так не бачить і стежки під собою, — а тоді у сто літ тілько в силу вбрався. Довго жили тай весело. На війну було йдуть з радістю та з смішками, а з війни вертаються з музиками та з піснями. Оце як провоювали, так і пісню зложили, не так як тепер… А що хоробрі були, так і казати нічого: на війні кулі аж свистять, а їм і гадки не має. А як цілим строєм ідуть, так аж земля гуде…
Січовики жили так, що їх і не вгадаєш: сьогодня тут, у Січі, а завтра Бог знає де по степах, по балках[1] та по вибалках зберуться у ватаги тай чимчикують, куди треба. Ці вже на війні розживались. Розбивали ріжні городи, ляцькі та турецькі й забирали там, що тільки можна було забрати.
Більш усього воювали Турка та шматували Татарву, — сусідське діло. Татари жили по тім (лівім) боці Дніпра, а Запорожці по цім (правім), так від того частенько приходилося биться проміж собою. А сварка більш усього ізза коний була: то козаки перегонять до себе косяк[2] татарських коний, то Татари переправлять до себе косяк козацьких коний. Як Татари украдуть у козаків коний, то й слід мітлами заметуть, щоби не видко було, як шукати, а як козаки украдуть коний у Татар, то ще й слід лишать, щоби бачила Татарва, хто у неї коний забирає! Оце підкрадуться потихеньку до табора, де сидять Татари, тай дивлються, чи всі вони там; а ті й не бачуть нічого: „Гала-гала! гала-гала!“ Тоді Запорожці по тихеньку одлізуть од табора та до коний ; штук пятьдесять або шістьдесять займуть, мерщій повскакують на них та й повтікають. Татари за ними: „Чуга-чуга! чуга-чуга!“ кричать, гоняться та із пістолів лущать. Так де тобі! Запорожцям та й байдуже. Вони тілько сидять та по татарськи прикрикують: „Чоп-чоп! а ну, чоп-чоп!“ Доскочуть до Дніпра, перепливуть річку і сідел не замочуть.
