Ткач він був чудовий: з прадіда ще, з діда в їх тісній долині всі кохались в ткацтві, і старі й підлітки.
Тільки-ж вироб гарний, праця невсипуща все були недужі виробить такую дивную тканину, щоб покрила край свій од біди та злиднів, випрясти такую міцную мотузку, щоб зо дна неволі витягти свій нарід.
І задумавсь тяжко ткачик молоденький та й пішов шукати по світах усюди доброї поради, певної науки. Ходячи по світу, клопотом прибитий, а проте-ж і сяйвом віри оповитий, він надибав діда, сивого-старого, що аж мохом вкрився, у дугу зігнувся.
Не вмирав дідусь той, хоч і нудив світом, бо судила доля, що умре тоді лиш, коли край питимий він побачить вільним, дужим та щасливим.
Дід лиш оком скинув, навіть не питався, а сказав ткачеві, наче в око встрелив: — ти шукаєш дива не абиякого! Знайдеш, сину, спосіб — неба ти досягнеш, а не знайдеш, стратиш — сам загинеш марно, що й обдуриш инших і не слава вкриє голову юнацьку.
Вік свій плазувати та землі держатись, не твоя то доля, не талан твій, сину: хто роскрив обійми людові цілому, той на власне щастя квапитись не сміє — пам'ятай се, синку!
А тобі в полегкість, в щиру допомогу дам я дивні чари, дивнії принади: ось тобі клубочок, певний поводатарь, ось тоненька гілка з раю-деревини.
За клубочком слідом по світах ти підеш, знадібок
