лені лапки мляво працюють. Иноді тільки вибух одчаю підкине її до-гори, і знов вона ще важче плюхне назад із головою, вирине і зачне гребти потомленими лапками. Я схопила її за хвіст. Вона слабко здрігнулася. Я вгорнула її в край хустки, обтерла, хукнула разів кілька й поклала її долі. Мишка була неначе мертва, хоча й серце в ній колотилося, і хвіст здрігував. Очевидячки вона вже не вірила в своє спасення. Але минула хвилина… друга… Чи блиск свічки, чи страх, чи надія воскресила її — і вона зразу кинулася, побігла, скільки стало ще нерозтраченої сили, і зникла в норі.
Минулися роки — чимало їх спливло. Як миші, бились люди, працювали та боролись; одні бенкетували, як миші у шафі, другі тільки що несміливо пищали та з жаху кидалися на всі боки. Не одного вже доля вкинула у пастку та у відро. І ось вона мене вхопила й кинула в таке-ж відро: вузьке, глибоке, — в йому не те що жити, а й умерти сором. Стрибаю я — стіна висока; я плаваю між сміттям, у помиях; попіл і сміття засиплюють мене, одчай потроху одбірає енерґію з надією вкупі; я плаваю все млявіше, тихше… О, доле! Ти ж жінка! Невже в тебе, в жіночому твоєму серці, не знайдеться й крихти милосердя, щоб витягти без міри дрібного проти тебе грішника, витягти з його гріхів та покути на чистий, вільний світ?!.
