Сторінка:Дніпрові хвилі. №2 (1912).djvu/2

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

22

№ 2

„Новое Время“, „ Кіевлянинь“, а за ним озвався і якийсь А. Волинець у нашій катеринославській „Русскій Правді“. Що ж воно таке? Що воно означа? Невже може бути хоч яка небудь доля правди в тому, що вигадують про нас всякі Меньшикови та Савенки, що пишуть по тих газетах?

Кожному, хто хоч трохи обзнайомлений з історією украінського руху, звісно, що основою цього руху є бажання просвітити темний украінський люд, підняти його на вищий щабель культурного життя, засвоіти йому через розвиток його мови і письменства культурні надбання инших, освіченіших народів. Такий характер прийняв украінський рух од самого початку свого, з часів Котляревського і Квітки, таким він зостається й досі. Де ж тут небезпечність для держави? Хіба в тому, що всі украінці будуть освічені й культурні, що вони балакатимуть і вчитимуться своєю рідною мовою, хіба в цьому буде яка небезпечність для братнього великоруського народу і для великоі російської держави? Адже ж цю державу збудовали так само украінці як і великоруси, так за що ж украінці мають поневірятись і бути якимись пасербками? Тай хіба можна де найти більше вірних, більше „лояльних“, як кажуть, підданих як украінці! І оце на них зводиться такий наклеп. Та за що ж? За те, що вони хочуть говорити своєю прабатьківською мовою, якою говорили за часів святого князя Володимира, коли хрестилися у православну християнську

віру, якою говорили за Богдана Хмельницького, добровільно прилучаючись до братньоі і єдиновірної Москви, — мовою, яка бренить у милозвучних піснях народа, у його думах величніх, мовою, на якій писав своі безсмертні твори великий поет славянського світу — Шевченко!

Один з наших перевертнів, той, що, як каже поет, „рідну матір роспинає“, києвлянінський наймит — Савенко почав звати нас, свідомих украінців, „мазепинцями“, а себе і своіх однодумців, таких же перевертнів, зве „богдановцями“. Який це паскудний наклеп на славного гетьмана, батька козацького Богдана, і що за безсоромне крутійство! Адже навіть у шкільних підручниках стоіть, що гетьман Мазепа, думаючи одірвати Украіну од Москви, спірався тільки на старшину козацьку, що хтіла зробити з Украіни таку ж пансько-аристократичну державу, як і Польща. Ця старшина готова була зьєднатися з ким завгодно, аби тільки застерегти своі „вольности і привелеі“, а найголовніше — щоб мати власть над простим народом, „черню“. А коли через яких півсотні літ петербургський уряд дав отій старшині власть над поспільством, вона так же швидко й лехко одріклась од своіх „сепаратистичних“ ідей, як тепер який Савенко одрікається од рідного краю, од рідного люду, що його вигодували, зрікається рідноі мови. Народ вірно оцінив Мазепинські наміри — і не пішов за ним. Коли так було 200 років тому назад, то кому ж би спа-