сільської стріхи убогого панського крепака, і сам на своїй шкурі зазнав того тяжкого крепацького життя. Душа його боліла за увесь замучений рідний йому люд, і голос його, то був голос того люду. Чого він бажає, що любить, або проклинає — того самого бажає, любить та проклинає і увесь народ… Він немов та струна, що жалібно чи сумно озивається, як тільки до неї доторкнеться рука.
Бувши поетом щиро-народнім, Шевченко домагається, щоб не топтали народні права, щоб не позбавляли чоловіка волі. Бо усі ж люди — однакові на світі, то й права вони повинні одинакові мати.
Схаменіться! —
каже він, —
Усі на цім світі:
І царята, і старчата —
Адамові діти.
Шевченко бажав, щоб правда і добро панували на Вкраїні. Він так любив її, що й душу за неї готов був оддати. Хоч які тяжкі муки терпів він на засланні, на чужині, далеко од рідного краю та своїх людей, але й це він готовий був перетерпіти, аби Україна була щаслива.
Міні однаково, чи буду,
Я жить в Україні, чи ні —