які називались ранговими; цими маєтностями і гетьман, і полковник, і всякий инший старшина користувалися доти, доки справляли службу; коли ж складали з себе уряд, або вмірали, то маєтности переходили до инших рук. Одначе старшина дуже рано, ще за перших гетьманів, почала діставати маєтности за військові заслуги; одержуючи універсал на якусь маєтність, старшина одержував і право на „послушенство“ собі селян, які жили на грунтах наданої йому маєтности. Послушенство це виявлялось спочатку в тому, що селяне мусіли виконувати деякі повинности що-до свого „державця“: сипати греблі, косити сіно й возити дрова. Але згодом державці стали примушувати своїх „підданих“ одбувати панщину й платити „чинш“, себ-то постачати їм натурою певне число продуктів або сплачувати грішми: од робочого коня, од вола, од козака — певну суму грошей на рік.
Так потроху старшина козацька й манастирі привернули собі в послушенство всіх посполитих, себ-то селян, на Гетьманщині, і чим далі, то це послушенство ставало важчим і переходило в справжнє кріпацтво. Заволодівши всіми селянськими грунтами й повернувши поспільство собі у підданство, старшина почала добиратись і до козачих грунтів. Бувало й так. що козаків силоміць повертали в посполитих, а деякі козаки, щоб позбутись важкої й небезпечної служби у війську, сами вписувалися в посполиті й робились „підданими“ якогось державця з-поміж старшини.
Міські (городські) громади підлягали полковникам або сотникам. Тільки деякі значніші міста користувались
