немов прилюдно, голосно вимовлене богохульство; в иньших сферах, спеціяльно в кружку, що купчив ся біля Володимира Барвінського, редактора „Правди“ переважало роздразненє, що знайшло собі вираз у статї В. Барвінського „Відновідь п. М. Драгоманову с причини нападів в „Громадї“ (Правда 1879, ст. 376—390). Барвінський, що правда, реаґував тут тілько на статю поміщену в тій же IV кн. „Громади“ п. з. „Де шчо про львівських народовців і соціалізм в Галичині“ (З поводу брехні „Руского Сіона“ та „Газеты Школьнои“), стор. 361-370, але з принагідних вибриків у сторону статї про Шевченка, прим. з підчеркненя допущеної Драгомановом граматичної помилки „eine überwundene Standpunkt“ видно було, що й ся статя не мало псувала крови Барвінському. Правда, анї він сам, анї нїхто иньший із тодїшнїх народовцїв не взяв ся отверто поборювати сю статю, не висловив і не мотивував прилюдно поглядів, які б заперечували висновки Драгоманова. Що найбільше обмежено ся тим, що в сьвяточних промовах на Шевченківських вечерницях та комерсах, іґноруючи весь майстерний будинок драгоманівської арґументації, стверджувано з більшим завзятєм, як зрозумінєм дїла: Нехай собі Драгоманів говорить що хоче, а Шевченко таки наш пророк, наш учитель, наш історик і взір українського патріота!
З другого боку ми, молоді соціялїсти і раціоналїсти, в ту пору за надто мало були підготовані в українській історії та лїтературі, западто живо заняті самою теорією соціялїзму та починами соціялїстичної пропаґанди на місцї, щоб могли забрати голос у сїй справі. Шевченко й без того мав для нас тілько історично- лїтературне значінє, а уживати його для пропаґанди соціялїстичних ідей на нашім ґрунтї, ще до того У Львові, серед переважно польських робітників, нам нїколи й не снадало на думку. Аж пізнїйше сам Драгоманів зробив пробу в тім напрямі, видавши спе-
