красти, а може й розбивати, а єго бере до помочи. Заломивъ руки и мимоволѣ выхопивъ ся єму зъ устъ крикъ о̂дразы. Голова єму закрутилась, холодный по̂тъ выступивъ на чоло, о̂нъ захитавъ ся и впавъ на колѣна.
— Встань! — шепнувъ Сайксъ, задрожавъ и гнѣвно вытягъ зъ кишенѣ пістолетъ. — Встань, бо розстрѣлю тобѣ голову на куснѣ!
— Бо̂йтесь Бога, пустѣть мене! — кликнувъ Оліверъ. — Пустѣть мене, най я собѣ по̂йду и по̂дъ плотомъ умру. Я не хочу вже нѣколи, нѣколи вертати до Лондону. Змилуйтесь и не силуйте мене красти! Змилуйтесь надо̂ мною. Бога ради!
Страшный прокло̂нъ вырвавъ ся Сайксови зъ устъ, о̂нъ натягнувъ курокъ, але Тобі друливъ єго руку въ бо̂къ, заткавъ Оліверови уста и потягъ до дому.
— Тихо будь! — шептавъ о̂нъ — ту нема нѣкого… А якъ не будешь тихо, то заѣду тобѣ такъ по головѣ, що перевернешь ся, и бодай галасу не буде. Біль, ломи о̂конницю! Думаю, що о̂нъ вже охоты набравъ. Я видѣвъ неразъ, що старши̂ о̂дъ него въ таку зимну но̂чь до̂ставали на хвилинку страшнои трястѣ, або щось таке.
Сайксъ клявъ тихо Фажина, що Олівера давъ єму до роботы, запхавъ штабу зелѣзну и небавомъ була о̂конниця отворена. Мале о̂кно зъ кратами було пять до шѣсть сто̂пъ надъ землею, зъ заду дому, а видко було черезъ него якусь малу ко̂мнату, низько положену, а призначену до праня чи до вареня пива. Сайксъ выломивъ небавомъ краты.
— Теперь слухай и уважай, ты чорто̂вскій накорѣнку! — шепнувъ Сайксъ, вытягъ зъ кишенѣ слѣпу лѣхтарню и по̂днѣсъ єи передъ сами̂ очи Олівера. — Я тебе перепхаю о̂кномъ. Бери лѣхтарню, иди пото̂мъ