— Щира правда, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ Фажинъ шепотомъ. — Пстъ!
Въ то̂й хвили во̂йшла зновъ Нансі и сѣла на своѣмъ звычайно̂мъ мѣсци. Єи очи були червони̂ и напухли̂; она хиталась сюды и туды, по̂дняла голову, а по яко̂мсь часѣ засмѣялась на весь голосъ.
— А тобѣ що зновъ? — крикнувъ Сайксъ и здивованый звернувъ ся до Фажина.
Жидъ давъ єму знакъ, щобы теперь не звертавъ на ню уваги, и по ко̂лькохъ хвиляхъ сидѣла она зновъ такъ, якъ перше. О̂нъ шепнувъ Сайксови, що о̂дъ теперь она вже буде зовсѣмъ споко̂йна, взявъ сво̂й капелюхъ и сказавъ єму добрано̂чь. Коло дверей постоявъ хвилину, обернувъ ся ще разъ и попросивъ, щобы єму хто посвѣтивъ на темныхъ сходахъ.
— Посвѣти єму, — сказавъ Сайксъ, набиваючи люльку тютюномъ. — Шкода бы було, якъ бы о̂нъ ту каркъ собѣ зломивъ; ти̂, що люблять на вѣшанье дивитись, не мали бы вже такои нагоды до роззявлюваня рота.
Нансі провела старого жида зо̂ свѣтломъ на долину. Въ сѣнехъ коло брамы поклавъ о̂нъ палець на уста и шепнувъ ѣй до уха: — Чого тобѣ захотѣлось, люба дитино?
— Якъ то: чого? — о̂дповѣла она такожь шепотомъ.
— Чого ты конче захотѣла выйти? Єсли о̂нъ — ту вказавъ жидъ костистымъ пальцемъ на гору — обходить ся зъ собою такъ по варварски, — бо о̂нъ звѣръ, Нансі, нерозумный дикій звѣръ, — то чому…
— Що? — спытала она, коли о̂нъ приложивъ свои уста майже до єи уха, а свои очи впяливъ въ ню и замовкъ.