Ной по̂знавъ, що се „калѣка“. Вже було по одинацято̂й и дверѣ були замкнени̂; але коли жидъ легко свиснувъ, дверѣ отворились и зновъ замкнулись, коли они тихенько во̂йшли. Фажинъ вже не шептавъ, лише нѣмими знаками умавлявъ ся зъ молодымъ жидикомъ, пото̂мъ вказавъ на мале о̂конце и казавъ Ноєви вылѣзти на столець, щобы придививъ ся особѣ въ сусѣдно̂й комнатѣ.
— Чи то ся дѣвчина? — шепнувъ Ной. — Дивить ся на землю, а свѣтло стоить за нею. Не можу спо̂знати єи лиця.
— Сто̂йте тихо, — шепнувъ Фажинъ и давъ Барнеєви знакъ. Той сейчасъ выйшовъ, по ко̂лькохъ хвиляхъ явивъ ся въ сусѣдно̂й комнатѣ, и щобы нѣбы-то обтерти свѣчку, поставивъ єи передъ дѣвчину — Нансі, — заговоривъ до неи и тымъ спонукавъ єи по̂днести голову.
— Теперъ бачу єи — шепнувъ Ной.
— Добре?
— По̂знаю єи и мѣжь тысячами иншихъ.
Нансі встала и готова була выйти. Скоро зо̂скочивъ о̂нъ зо̂ сто̂льця и оба зъ Фажиномъ сховались за якусь занавѣсу. Заразъ пото̂мъ перейшла Нансі черезъ комнату и выйшла до дому.
— Пстъ! — сказавъ Барней, котрый о̂дмикавъ ѣй дверѣ, — теперь!
Ной переглянувъ ся зъ Фажиномъ и высунувъ ся зъ гостинницѣ.
— На лѣво, — шепнувъ Барней — идѣть по лѣво̂й руцѣ и другимъ бокомъ.
Ной побачивъ дѣвчину при свѣтлѣ лѣхтарнѣ вже въ о̂ддаленю. Поспѣшивъ за нею и ишовъ биля неи такъ близько, якъ уважавъ потрѣбнымъ; однакожь тримавъ ся