Въ моѣмъ серци було щось, що менѣ зъ-разу казало єи щиро полюбити. О Роже, моя добра Роже!
Святи̂ слезы, теперь пролити̂, святи̂ — урывани̂ слова обохъ сиро̂тъ, що теперь обнялись. Батька, сестру и матѣрь въ одно̂й и то̂й само̂й хвили о̂днайшли и стратили; радо̂сть и смутокъ змѣшались зъ собою; але жадна слеза не була го̂рка, бо и смутокъ злагодивъ ся, а солодки̂, чаро̂вни̂ думки прилучились до него, такъ що о̂нъ перемѣнивъ ся въ несказану радо̂сть и зовсѣмъ стративъ свою го̂рко̂сть.
Они сидѣли довго-довго сами̂. Вко̂нци хтось тихо запукавъ, Оліверъ отворивъ дверѣ, самъ выйшовъ, а до комнаты во̂йшовъ Гаррі Мелі.
— Я все знаю, — сказавъ о̂нъ, сѣдаючи коло милои дѣвчины. — Дорога Роже, я все знаю, — я знавъ се ще вчера — и приходжу пригадати тобѣ обѣцянку. Ты позволила менѣ коли-небудь въ роцѣ вернути до предмету нашои послѣднои розмовы, — не щобы тебе силувати, змѣняти свою постанову, але щобы я почувъ, якъ ты повторишь сю постанову, єсли взагалѣ схочешь повторити. Я маю зложити у но̂гъ твоихъ усе, що посѣдаю, и не смѣю противитись твоѣй постановѣ, єсли ты при нѣй остаєшь.
— Ти̂ сами̂ причины, що выкликали тогды мою постанову, истнують ще й теперь, — о̂дповѣла Рожа певно. Коли-жь, якъ не теперь, можу я найлѣпше о̂дчувати, що я винна то̂й честно̂й пани, котра мене спасла одъ житя нужденного, а може й соромного. Я маю вести борбу, але я горда на се, що маю єи вести; тяжка то борба, але моє серце въ нѣй не згине.
— О̂дкрытя сего вечера…
— Зовсѣмъ не змѣняють мого положеня супроти тебе.