ся, почавъ гнати ще дужче, поки наконець єго не до̂гнали и повалили на землю.
За часинку окружила єго уже велика товпа людей.
— Не задушѣть на смерть!
— А варта о̂нъ чого лѣпшого?
— Де окраденый панъ?
— Отъ иде. Пустѣть пана!
— То сей хлопчище, пане?
— О̂нъ!
Оліверъ лежавъ, захляпаный болотомъ, зъ носа и зъ рота пустилась єму кровь, перепудженый и ошоломленый дививъ ся вытрѣщеными очима.
— Боюсь, чи справдѣ се той хлопець, — о̂дозвавъ ся панъ дуже лаго̂дно.
— Боитесь? — дало ся чути зъ товпы, — сей такожь зѣленько!
— Бѣдный хлопчина ушкодивъ ся, — мовивъ дальше панъ.
— То я такъ єму догодивъ, — обо̂звавъ ся якійсь неотесаный чоловѣкъ, выступивши напередъ, — то я замалювавъ єго кулакомъ по мордѣ… я єго вамъ задержавъ, добродѣю.
И осмѣхаючись, простягнувъ капелюхъ, дожидаючи нагороды за свою прислугу. Але старый панъ зглянувъ на него непривѣтно, и, видко, радо бувъ бы вже о̂до̂йшовъ геть, коли-жь черезъ товпу перепхавъ ся поліціянъ, схопивъ Олівера за обшивку и, не зважаючи на просьбу милосердного старого пана, по̂рвавъ єго зъ бруку въ гору и потермосивъ нимъ дуже прикро.
— Не знущайтесь надъ нимъ, — сказавъ человѣколюбивый панъ и середъ голосныхъ крико̂въ товпы поспѣшивъ за поліціяномъ.