въ карты, званой „кріббеджь“, котру о̂нъ скоро понявъ, и гравъ радо, поки не прийшовъ часъ спати.
Щасливи̂ днѣ настали теперь для Олівера. Все коло него було такъ тихе, чисте и порядне, всѣ були такъ добри̂ и ласвави̂ для него, що єму здавалось, мовь-бы бувъ у небѣ. Якъ лишь мо̂гъ уже одягтись, постаравъ ся панъ Бравнльовъ для него о зовсѣмъ нову одѣжь. А коли єму сказали, що може зробити зо̂ старою одежію, що́ захоче, о̂нъ подарувавъ єя служници, котра такожь була для него дуже добра, та й сказавъ ѣй, щобы собѣ єи продала. Она заразъ скористала зъ того призволу и Оліверъ видѣвъ черезъ о̂кно, якъ жидъ забравъ усю єго давну одѣжь, звинувъ, вложивъ до мѣшка и о̂до̂йшовъ. Оліверъ чимало тѣшивъ ся тымъ, що не буде потребувати вдягати зновъ своє лахматье.
Може въ тыждень пото̂мъ покликавъ разъ по полудни панъ Бравнльовъ Олівера до своєи комнаты. Панѣ Бедвінъ поправила скоренько на нѣмъ одѣжь, пригладила волосье та завела єго по̂дъ сами̂ дверѣ пана Бравнльова. Цѣла комната була скро̂зь заповнева книжками, а одиноке о̂кно выходило на невеликій огородець зъ цвѣтами. Панъ Бравнльовъ о̂дложивъ книжку, яку мавъ въ рукахъ, и казавъ Оліверови по̂до̂йти близше и сѣсти. Оліверъ сѣвъ и думавъ собѣ, де найде ся то̂лько людей, щобы прочитали таку силу книжокъ, а ихъ написано мабуть на те, щобы свѣтъ ставъ розумнѣйшимъ. Се пытанье усе клопоче и розумнѣйшихъ людей, нѣжь Оліверъ Твістъ.
— Богато книжокъ, хлопче, правда? — запытавъ панъ Бравнльовъ.
— Дуже богато, — о̂дповѣвъ Оліверъ. — Я нѣколи ще не видѣвъ такои силы книжокъ.
— Ты ихъ навѣть попрочитуєшь, коли будешь добре