ще сеи причины за мало було, то можу додати, що я впрочо̂мъ таки й зовсѣмъ не мавъ намѣру рѣчь такъ вести.
Въ темно̂й комнатѣ поганои гостинницѣ, що находить ся на само̂мъ ко̂нци найбруднѣйшои улицѣ Літль Сафронъ Гіль, сидѣвъ при чарцѣ горѣвки и склянцѣ пива якійсь чоловѣкъ. Хочь комнату залягавъ сумеркъ, однакъ кождый, хочь трохи досвѣдный аґентъ поліційный по̂знавъ бы въ то̂мъ чоловѣцѣ Біля Сайкса. У єго но̂гъ лежала бѣла, червоноока собака. Не знати, чи Біль не мавъ що лѣпшого робити, чи може хотѣвъ выявити чимъ-небудь сво̂й злый гуморъ, досыть, що крѣпко копнувъ ногою пса. А псови такъ дуже не подобавсь такій очевидно сваво̂льный поступокъ, що хопивъ свого пана за ногу. Біль въ злости хвативъ гачокъ о̂дъ печи, пото̂мъ сво̂й но̂жь, але якъ-разъ хтось о̂дчинивъ дверѣ и песъ драпнувъ на дво̂ръ. Звѣстна рѣчь: самъ зъ собою не станешь сварити ся, длятого Біль давай сварити ся зъ тымъ, що прийшовъ.
— Проклятый жиде, чого лѣзешь помѣжь мене и мого пса? — закричавъ.
— Та-жь я не знавъ, мо̂й дорогій, я не знавъ, що вы на пса напосѣлись, — о̂дповѣвъ Фажинъ поко̂рно.
— Го̂льтаю, чи ты крику не чувъ?
— Ѣй Богу, Біль, я не чувъ нѣчого.
— О, ты справдѣ не чуєшь, ты нѣчого не чуєшь, — говоривъ Сайксъ зъ насмѣшкою. — Такъ само, якъ и не чути тебе, коли приходишь и о̂дходишь. Я хотѣвъ бы лише, щобы ты бувъ теперь псомъ.
— Чому-жь се? — запытавъ Фажинъ зъ вымушенымъ осмѣхомъ.
— Тому́, що урядъ боронить житя такихъ харцизякъ якъ ты, що не мають а половины тои о̂дваги, що́