ноі справи. Відомий знавець воєнних справ, генерал М. І. Драгомиров, дивлячись на останки запорожських земляних окопів, доводив, що запорожське низове козацтво у цій справі попередило усіх воєнних інженірів віка французського короля Людовика XIV. Та воно й не диво, доводив той же генерал Драгомиров, бо коли дати волю творчости у цьому ділі громаді, то вона краще причалитця до місця, ніж кожний поодинці, хоча б і спеціялиста воєнноі інженірноі справи.
Не с-так високо, як військова гармата та піхота, стояв у запорожців флот. Запорожці плавали по Дніпру та по Чорному морі на своіх довгих, з веслами та парусами, чайках. Великих суден вони зовсім не знали, як ото, наприклад, турецькі кгадрікгі, або каторги, і правити ними зовсім не вміли. Зате вони сміливо випливали на своіх чайках далеко у Чорне море, сміливо нападали на великі турецькі кгадрікги і добре справлялись з ними. Оточивши на легких і жвавих чайках важкі і неповоротні кгадрікги, пловці счіплялись з ними залізними крючками, мерщій притягали іх до себе, потім духом кидались у середину кгадрікг, рубали, хто чим попав, турецьких пловців, хапали у руки усяке добро, далі швидко запалювали кгадрікги огнем і пускали іх у море, на дно, після чого слободно пробірались у самий Стамбул і „давали нюхати козацького пороху самому султанові під самий ніс“.
Не було на світі тієі зброі, якоі б не знали запорожці: арабські ядамашки, се-б клинки дамаськоі сталі, турецькі янчарки, або яничарські шаблі, гишпанські пістолі, капказські ятагани, усякі мушкети, французькі тромблони — усе те і инче знали запорожці, дуже кохались в тому і давали великі гроші за те. Добра шабля коштувала запорожцеві і добрі гроші: не меньч 8 карбованців штука. Це певне великі для тих часів гроші,
