ликих і малих виходах в вечерні, вутрені і службі. Нарешті він мав що-ранку, удосвіта, будити кошового отамана до вутрені.
Пан паламарь сам вибирав собі підпаламарія. Той, хто бажав бути першим „по шефі паламарського штату“, перш усього мусив виучитьця зщипувати нагарь з кгноту свічок, які горіли в січовій церкві перед иконостасом і були такі високі, що низькорослий підпаламарій, стоячи навспиньки, ледве доставав до верху свічок братками довжини принайменьче в півтора сажня. Далі підпаламарій мусив під великі і малі свята будити судію, писаря, осаулу і всіх курінних отаманів. Він же обовьязан був мити церковне білля і робити в паламарні для церкви великі свічки, місити тісто і з нього пекти проскурки для кожної служби. Для звичайного розходу пекли в Січі проскурки невеличкі, як грецькі горіхи, третьокласові паламарі. На маненькі проскурки в неділі, на всякі свята, а особливо в великий піст, був надзвичайно великий збуток, бо в тій запорожській некорисливій землі, опріч школьників та півдюжини підпаламарів, безвихідно жило „чорних і дикого цвіту“ жебраків. Ті жебраки, ходячи цілими сотнями і нажебравши у щедрих паламарів „чорного, себ-то житнього каліберу“ проскурок, тягались з ними по вельможних панах, по куренях та по шинках і по инчих будинках, які були на передмісті Січі, і не вгамовувались до тієї пори, поки не спускали свого краму, хоча й дешево, а проте все ж таки з баришем для себе, всовуючи його гвалтовно в руки встрічному козакові і одбираючи од нього „башлик“, себ-то брязкучу монету.
Кріпкі були запорожці ще й через ті кари, якими вони карали у себе усяких злочинців. „У запорожців, каже іх древній літописець, за одно путо вішали на дерево“ (як хто украде путо). І справді, ворюгам, зло-
