до так званоі Кошоіванівськоі могили, на пів-верстви міста, де стояла не одна шибениця, а було іх де-кілька Коли осуджений злочинець був письмений, то, идучи до міста шибениці, він сам читав над собою канон на сконання своєї души, не випускаючи із рук книжки, аж поки не приходив до могили. За ним звичайно слідкував чернець — священик з церковниками і правив над живим мерцем панахиду, як правлять над справжніми мерцями. Тут же йшли сам кошовий отаман, військовий суддя, січове товариство, „другокласові граждане“, старці і жебрацтво. Так усі доходили пішки до шибениці. Тим часом на верхній сліжині шибениці уже була навішена мотузяна петля, а внизу, близько шибениці, стояв віз, в який був запряжений і загнузданий кінь, що правив у запорожців за ката, і коло коня стояв підкаток, держучи коня за уздечку. Злочинець підходив до шибениці, сам взлізав на воза і, стоячи на ньому, читав голосно, щоб міг почути кожний, хто там був „Вірую“, потім прохав у всіх прощення і тим викликав у присутніх гарячі і невпинні сльози. Тут підкаток пускав під шибеницю коня, і злочинець підъїхавши під верхню сліжину шибениці, накладав сам собі петлю на шию. Кінь вискакував із під шибениці, а злочинець, зачеплений низче підборіддя і потилиці, крутився, як повний мішок, під щибеницею, потім спинявся на однім місці і витягувався вище свойого звичайного зросту…
Коли у осудженого злочинця були вірні і щирі друзяки, то вони пильнували про те, щоб чи так, чи инако спасти йому його життя. В таким разі треба було підкаткові дуже кахикнути, або ж дуже чхнути, чи голосно крикнути на коня, і кінь так швидко проскакував попід шибеницею, що вісельник не встигав накинути собі петлю на шию і одбігав геть далеко од шибинеці. І хоча військовий суддя, бачучи те, кричав
