Усіх Січей за всі часи історичного життя запорожського було пьять: Микитинська, Чортомлицька, Камьянська, Олешківська і Підпіленська, або Нова Січ.
На острові Великій Хортиці ніколи Січі не було, через те нічого про нього і казать.
Січі заступали одна одну і переносились з одного місця на друге або через те, що в Запорожжі траплялась так звана нагла смерть, себ-то чума, од якоі через Січ живим людям не було ні проходу, ні проізду ніде; або ж через те, що місце, де сиділи Січею козаки, було дуже високе, одкрите, де-небудь край правого берега Дніпра, звідкіля видко було усе, що робили запорожці, татарам, які сиділи на лівому боці Дніпра.
Кожна Січ звичайно будувалась так, що в ній були — передмістя, гассан-базар, чи хоч крам-базар, і кріпость, або ж замок. У кріпості була церква, завжди на імня Покрови пресвятої Богородиці, і опріч церкви тридцять вісім курінів, або великих казарм, де містилось козацтво січове.
Хоча назвище куріня вийшло од слова „курити“, себ-то „диміти“, і певно, нагадує собою російське слово „курная изба“, а проте запорожський курінь XVIII століття зовсім не був „курная изба“. Це був рубляний із товстого дерева будинок, 44 аршини завдовш, 8 аршин завшир, з мережаними одвірками та помальованими лутками, як те можна було бачити кілька років тому назад у дворі однієі „обивательки“ містечка Никополя, Катеринославського повіту, куди курінь перенесено було з місця Підпіленськоі Січі після іі скасування в 1775 році.
Старшина в Січі була така: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писарь, військовий осаула, це так звані великі пани; далі 38 курінних отаманів, за ними хорунжий, бунчужний, перначний, довбиш, пуш-
