«Посилаймо, жiнко, старости до Солошихи, — хай Семенко хочь роківь зодва поживе чоловікомь, поки его у некрути не взято; а тамь — що Богь дасть, — Его свята воля» .
Послано. Старости вернулись зь рушниками.— «Тілько, — кажуть, — стара Иванівна дуже вбивалась».
А Товкачь и каже: Що-то вже ті баби повадні плакати! 0то й моя — скільки тижнівь очі терла та хлипала, що Семенко байдаки бивь, а теперь обидві, и моя й Солошиха, роспустились, що дітей до-купи звели!»
А кумь: «Оце, якь-би світь та на ніжкахь стоявь, — каже, — «то бь чудасія вийшла!»
Ні вь кого жь-то такь ясно та тепло на душі не було, якь у Катрі. Мовь тая ясочка дивилась вона вь вічі старій неньці, розважала і тугу щебетаннямь щиримь, любою ласкою дитяч0ю.
— Мамочка моя рідна, нене моя любая! не плачте, не журітця, мамо.
— Якь мині, доню, не плакати? Болить моe серденько, — тимь и плачу.
— Мамо! Якь-би ви знали его, — мого Семеночка, — якь-би ви тілько знали!!
— Знаю его, дитино моя, знаю, серденько.
— Ні, мамочко, ні, моя зозуленько! не того Семенка ви знаете....
— Годі, дочко, годі-бо.
— А хиба жь, мамо, вінь не гарний?
— Та гарний (каже), гарний.
— Тото-жь, мамо, я казала....
