бо и вь его сердце надривалось, дивлячись на такий сумь та слези.
А Товкачь мовь нічого не чуе й не бачить: стоіть, понуривсь сивою головою, а слези ему, одна за другою, якь градь на помість капають. А далі й промовивь: «Дежь», каже, «мати та Катря? Вони може й не знають, що вь нась робитця».
Катри таки не було дома — пішла до матері навідатьця: староі тежь не видно у господі. Може й справді нічого не знають. Оть и каже десятникь: «Чи не часть бува, Пилиповичу, до кантори рушати, — а то началство гніватиметця. Чуете бо, Пилиповичу»?
Пилиповичь ні пари зь усть.
А той: «Ходіть», каже, «пан'оче: може бува зайдете до церкви — помолитесь».— «Шкода!» — озвавсь Семень.
А батько ніби прокинувсь та й каже: «Схаменись, синку. Не гніви Бога; теперь твоя молитва доходнійша до Господа».
Оть и пійшли до церкви — а люде дивлятця, та плачуть, идучи за ними слідкомь. — Идуть такь, та плачуть, — коли якь закричять: «Лишенько жь наше! то Катря біжить»....
А вона, Боже мій милий! біжить якь несамовита, мовь нічого не бачить и не чуе. Люде розступились. Вона до Семенка, та такь и повисла вь его на шиі, такь и обомліла, и не плаче — хочь би тобі слізиночка. — Вінь стоіть та труситця, а самь білий, білий, якь мертвець.
— Катре, — каже....
