здавалось iй, —що борони Боже! Оце постановлять іхъ, лавою, а вони, соколики, стоять не живі, не мертві. Ото старший и почне ixъ рівняти, —а самь сердитий, розсердитий та страшний.Господи, поки-то навчять ixъ ходити помосковські, щобъ-то й руками не махати підъ ноги не дивитись Семенові Товкаченкову (се бачъ Товкаченко ставъ Товкаченковимъ) давь Богъ груди високі, — то оце коли старший порівняе москалівъ, самьъ и зайде зъ боку; дивитця, та було още й крикне: «Товкаченковъ! ховай груди... флангового не видно», — той и посупитця назадъ, щобь грудей не було видно, та такъ и голову нехіть схова за другого. А той зновъ: «Подай», гука «голову до линіі!» — подасть голову, а груди собі впьять упередъ вилізуть.
Якось разъ вiнъ дуже силно розлютовавсь, — такъ що й не приведи Господи! Разівъ шість зачинавь муштру, рівнявъ плечи та випрямлювавъ ноги, а далі принявсь упьять за Семенови труди — ажъ скавучить. Що Боже мій милостивий!—Сердешний Семенъ не встоявь на ногахь, упавъ...
Катря якъ кинетця туди, якь заголосить: «Паночку голубчику!»
А вінъ и зопинивсь, та: «Хто смie нарушати порядокъ? Чого тобі треба»? питаетця.
— Семеночку—се мій Семенко! каже вона, гірко плачучи.
— Се твій мужикъ? зновь питаетця, а въ самого очі такъ и загорілись, якъ у кота на сало.
— Мій, паночку.
