Се, бачь, на мене.
То було поблагословисся хрестомъ святимъ и проказуешъ, ажъ поки не дійдешь до гаспидського хверть-ирци-кру, херъ-ирци-кру,—такъ тобі пуга и вpодитця передъ очима, и язикъ одеревеніе, тільки указка труситця.
А любивь мене Позіхайликъ—царство ему небесне,— любивъ якъ рідного, а все було лясне пужкою по-за плічми, а въ иншого було и колодкою шпурне.
«Оттaкoі! Чого довбешъ, вражий сину, мовъ чумакъ галушки? Я тебе!..»
Скільки не довбавсь, а такъ на словотитлі й зачипивсь. Тільки було матері лихо: усе плаче та молитця.
Та й самъ Позіхайликъ не дуже неволивъ насъ. Повчимось було трохи, то вінъ и веде нась до себе на городъ молодий бутъ поливати, — и поливаемо: а потімъ у лісъ до Староселища—риби ловити, ябо зъ волокомъ.
Самъ було виріже намъ удлища довгі та глучкі, изъ бруслини: насуче кожному білоі волосні, щобь риба въ воді удочку не бачила та не жахалась: наробе гарнихъ поплавцівъ, та не зъ окути, а зъ якогось дерева, и по садовить насъ — кого міжъ осокою, де лини ловлятця, кому міжъ латаття, звелить закидати, де окуні на сонціьграють. Инший краснопірокъ потягае; той себелівъ та пліточокъ; а самъ сидить міжъ очеретами, удлище зъ доброго дубка, поплавець ажъ насередъ озера, — сидитъ та погукуe:
«Петрику! не ворушись: у тебе лускиръ клюе, — тягни!..»
