час Визвольної війни середини XVII ст., державність 1917-1920 рр., отримання незалежності у 1991 р.
Отже, в центрі уваги знаходяться події, пов’язані з отриманням батьківщини, формуванням та розквітом власної державності, великими завоюваннями і, великою катастрофою, що перервала поступовий розвиток даного періоду (ясна річ, крім останнього сюжету). Чому виділяються саме ці моменти? Перший з них легітимізує право народу на територію, другий дає можливість вважатися політичним суб’єктом, дає право на власне державотворення, третій та четвертий уявляються сильним аргументом для того, щоб зайняти достойне місце в сучасному співтоваристві народів.
Формування міфологізованого образу минулого є не тільки “конструктивним” актом, воно має велике “інструментальне” значення у боротьбі за підвищення політичного статусу, за доступ до економічних та фінансових ресурсів, за контроль над територією та її природними багатствами, і, кінець кінцем, за політичний суверенітет. Чим більш блискучим, ефектним уявляється народу власне минуле, тим с більшою наполегливістю він схильний претендувати на значну політичну роль у сучасному світі. Націоналістична або етноцентрична версії історії грають велику роль в легітимації політичних претензій або політичних прав що вже маються – і в цьому полягає її глибокий політичний сенс.
Тобто свої соціальні функції в цьому розумінні українська історична наука може вважати виконаними, чого не можна сказати про виконання завдань історії як науки. В даному випадку інтелектуальна історія може стати засобом спростування національних міфів (як ідеї, як продукту інтелектуальної діяльності кількох поколінь українських істориків, які за комплексом обставин, переважно об’єктивних потреб політичного розвитку українських земель, політизували і зміфологізували вітчизняну історію) та допомогти у створенні “наукового” образу української історичної науки і посісти українській історичній науці достойне місце серед провідних сучасних національних історіографій (адже наше минуле заслуговує на це).
№6
Інтерес представляє дослідження такого феномену дискурсивної практики історика як робота у співавторстві та колективні праці. У XX ст. спостерігаємо посилення тенденції до збільшення наукової продукції, “виробленої” саме таким шляхом що насамперед відображає
