Ейдос.
1’2005.
Леонід Зашкільняк
Львів
Нині історіографічний процес в Україні значною мірою визначається методологічними позиціями, розробленими в ХІХ ст., і зокрема – романтичними і позитивістськими уявленнями про історію (історичні знання) та її соціальне призначення. Згрубша це позначається на спробах знайти таке представлення минулого України та українців, яке б служило обґрунтуванням національно-державницьких тенденцій сучасного розвитку України з усіма романтичними елементами “доброї” нації або держави, яка з тих чи інших причин була “ображена” історичною долею. У кращому випадку таке представлення ґрунтується на “автентичному” джерельному матеріалі, покликаному дати документальні підвалини існування і розвитку українців (позитивізм). Загальна спрямовуюча таких підходів – історіософське бачення історичного процесу як закономірного телеологічного явища з властивою йому провідною ідеєю – метанарративом. Неупередженій людині зрозуміло, що така методологія, попри її претензії на “об’єктивність” і незаангажованість, служить конкретним політичним та ідеологічним потребам, котрі змушують сприймати минуле і продукувати знання із заздалегідь визначеним результатом. Зайве стверджувати, що такий підхід неминучий чи, принаймні, очікуваний з боку широкої громадськості, привченої завжди шукати прихований зміст явищ.
Натомість світова історіографія, від якої українська була тривалий час відірвана й ще нині залишається відірваною внаслідок передусім необізнаності істориків із зарубіжною літературою, пройшовши період “модерності”, пов’язаний зі спробами неупереджено розглядати історичні процеси в їх соціально-культурній багатоманітності, зробила за останні чверть століття рішучий крок в бік “постмодерну”. Цей крок був нерозривно пов’язаний з