намаганнями звільнитися від метанарративів, котрі диктували наперед визначене бачення минулого з позицій ідеологізованого сьогодення, позицій, котрі підходили до минулого вибірково, витягаючи з нього тільки те, що здавалося гідним уваги, але водночас спотворювало минулу реальність, накидаючи їй невластиве відображення. Постмодернізм і його впливи на історіографію відбилися не стільки в намаганнях заперечити об’єктивність історичних знань як таких (власне в цьому найбільше звинувачують постмодерністів!), скільки в прагненні вдосконалити дослідницький інструментар з тим, щоб наблизити сучасникам минуле в тих картинах, образах і уявленнях, котрі були властиві відповідній історичній епосі, показати обмеженість людського пізнання, зумовленого культурно-інформаційними і політико-ідеологічними обріями біжучої дійсності. Постмодернізм піддав нищівній критиці найслабше місце домодерної та модерної історіографії – світоглядну обмеженість історика-дослідника, який “продукує” історичні знання у відповідності до своїх світоглядних і фахових можливостей, лімітованих і на свідомому, і на підсвідомому рівнях. Більше того, він довів неподоланні людські мовно-семантичні обмеження й на рівні складання історичних текстів. Тим самим він звинуватив попередню історіографію й істориків в “міфотворчості”, що відіграє неоднозначну роль в суспільному житті, може спричинити як надмірні ілюзії та злети, так і непотрібні масові психози і занепад. Постмодерністи не дали відповідей на кардинальні питання “змісту” і “сенсу” історії, але замінили їх не менш важливими відповідями на питання – “що є історія”. Цим відповідям судилося внести сум’яття в голови багатьох фахівців і любителів минулого, які безапеляційно вважали історію “науковою дисципліною” з усіма наслідками, які з цього випливали (аж до передбачення майбутнього!).
Кредо постмодернізму, сформульоване видатними філософами і мислителями сучасності, полягає в тому, що будь-які пізнавальні здобутки людства, в тому числі щодо минулого, зумовлені суб’єктивними чинниками, які зростають на ґрунті культурного простору конкретної особистості у поєднанні з її індивідуальними психологічними властивостями. Людина “творить" знання, котрі можуть бути конвенціонально сприйняті або відкинуті іншими особистостями в залежності від їхніх цільових установок і культурного поля. Іншими словами, наукові знання, як і всі інші – лише результат певного інтелектуального компромісу, який дозволяє конкретній спільноті формувати “соціальний організм”. Уся історія – результат культурних компромісів, в центрі якого стоїть особистість, що запропонувала найкращі (оптимальні для даного часу і культури)