умови такого компромісу. Але в жодному разі не можна скидати з рахунку того факту, що кожна особистість є носієм своїх, “пофарбованих” у суто індивідуальні кольори, знань і світогляду, котрі вона хоче (або не хоче) переказати (нав’язати) іншим.
Постмодерністський суб’єкт, за таких умов, є одночасно і об’єктом, на якому сходяться всі нитки світобачення і світосприйняття. Йдучи за К. Ясперсом, можна сказати, що вся історія міститься в конкретній людині. Без окремої людини історія (або точніше уявлення про неї) є порожнім звуком. Така увага до людини змушує по-іншому підходити до вивчення і розуміння минулого, підносячи її ранґ і значення у минулих подіях, вбачаючи зміст історії не стільки в політичних або економічних подіях, скільки в свідомих (чи несвідомих) намірах осіб, котрі їх ініціювали. В давній філософській дискусії про первинність свідомості чи буття сучасна наукова думка схиляється до визнання вищості першої, принаймні стосовно людської історії.
Ще один важливий момент, який став надбанням постмодерного бачення минулого, визначивши його поле зацікавлень, полягає в тому, що людська історична діяльність проявляється лише у наслідках і результатах дій – матеріальних і духовних здобутках, котрі і складають єдино можливий об’єкт дослідження. Ці здобутки можуть бути здебільшого речовими (знаряддя, вироби, книжки тощо), іноді – духовними (перекази, пісні, легенди тощо). Але всі вони несуть на собі печать (слід) особи, яка їх створила (зробила). Мовні тексти, з якими здебільшого має справу історик, містять, окрім т.зв. зовнішньої інформації про описувані явища, ще й дані про їх автора – людину, котра описувала тільки те, що могла побачити або уявити в рамках свого культурного простору. Так само і “німа” матеріальна річ буквально промовляє дослідникові про того, хто її зробив. Історія, як історичні конструкції, і є діалогом особи з цим “зовнішнім” світом речей і символів, котрі вона намагається декодувати, розшифрувати, щоб здобути знання про минулу реальність. Якщо особа не володіє фаховими навиками і уявленнями про особливості конструювання історичних знань (“ремеслом” у визначенні М. Блока), то вона обмежується описом явищ “зовнішньої” історії – подій і фактів, котрі пояснює (інтерпретує) сучасними йому уявленнями про події. І тоді з’являються спокусливі і привабливі, але дуже далекі від реальності позаісторичні конструкти взірця “українців часів Христа”, “національної боротьби під проводом Б. Хмельницького”, “української скіфської держави” і т.д. і т.п. Мислення з позицій ідеологічних категорій свого часу про відмінні історичні епохи і явища не має