іншого наслідку, крім запровадження в лабети великих метанаративів (доктрин), що визначають “єдино вірний” шлях досягнення людством “суспільства загального добробуту”.
Не є новітнім відкриттям, що завдання фахового історика полягає у “відтворенні минулого таким як воно було” (Л. Ранке). До недавнього часу в середовищі фахових істориків було поширене переконання (здебільшого воно побутує надалі), що з допомогою докладного і вмілого вивчення джерел (“слідів минулого”) можна досягти об’єктивного знання про минулу реальність. Нині такі ілюзії все більше розсіюються, але не внаслідок глибокої релятивізації наукового пізнання як такого, а, і на цьому варто наголосити, в результаті все більш повного усвідомлення суб’єктивності пізнання і конвенціональності як засади будь-якої людської комунікації взагалі. Роль особистості і суб’єктивності сьогодні відіграє таку велику роль в розумінні пізнання і відображення оточуючого світу, якої вони ще ніколи не мали в минулому. Значною мірою завдяки тій же комп’ютеризації, котра виявила кардинальне значення мови і знаку в процесі комунікації взагалі і формуванні свідомості зокрема. “Зовнішня” історія, представлена речами і символами (подіями і знаками), є лише відбиттям історії “внутрішньої”, прихованої у свідомості її творців.
Навряд чи хтось з тверезо мислячих людей може заперечити факт, що подіям і явищам завжди передує уявлення про них у свідомості людей. Спроба проникнути у свідомість “творців історії” (людей) дає змогу реконструювати ту минувшину, котра прихована за “зовнішніми” подіями і фактами (речами), одержати більш “глибинний” образ історії. Відповідно “внутрішня історія”, на відміну від “зовнішньої”, представляється пошуком не закономірних зв’язків між зовнішніми проявами явищ, а свідомісними уявленнями про ці зв’язки. Виявляється також, що свідомісні (ідеальні) відображення реальності наскрізь “занурені” у культурне поле даної епохи і спільноти, складають те “замкнене коло”, вихід з якого можливий лише для творчих особистостей, здатних до нестандартного мислення. Культура в її широкому тлумаченні (матеріальна і духовна, індивідуальна і колективна) і є єдиним об’єктом і предметом вивчення історика (але не природознавця).
Інтелектуальна історія як напрям має давні традиції, що сягають ще у XVI ст. і навіть античність. У XX ст. вона широко представлена вивченням “історії ідей” і біографістикою. Як і інші напрями історіографії “історія ідей” займалась переважно “зовнішньою історією” – описом суспільного тла, на якому вони повставали, а також