психологічних особливостей їх творців. По великому рахунку в центрі такого вивчення перебувало суспільство, соціум. Тільки зрідка історики наважувалися звертатися до спроб реконструкції свідомісного стану особистості (як, наприклад Л. Февр). У другій половині XX ст. французькі історики Школи “Аннали” запропонували спеціальну категорію, яка дозволяла проникати в свідомісні процеси – ментальність. Історія ментальностей (або культурно-традиційного поля, в якому обертаються люди даного суспільства у визначену історичну епоху) зробила значний крок вперед за останні десятиріччя, розкривши незвідані області досліджень, що вимагають ґрунтовного міждисциплінарного підходу.
Сучасна інтелектуальна історія вимагає нового бачення минулого, в якому йдеться насамперед не про “зовнішню історію” об’єктів, а про “внутрішню історію” суб’єктів, власне про “людську” історію, нерозривно пов’язану з нагромадженням і використанням здобутків людського генія – інтелекту. Вона суб’єктивізує загальний історичний процес, заміняючи при цьому “лінійну” (“прогресистську”) історіософію – нелінійною особистісно-гуманістичною. Людина, особистість, індивідуальність стають альфою і омегою історії, в якій сходяться всі нитки буття і яка не дає підстав робити великі узагальнення соціального характеру хоча би з огляду на історичну нетривалість одного людського життя. Така історія, орієнтована на вивчення культурного поля, заперечує навіть саму можливість виведення однієї “єдино правильної” соціальної історіософської ідеї, оскільки культурні феномени відрізняються великою різноманітністю і мінливістю, створюють умови для необмежених можливостей індивідуального вибору світобачення й життєвої орієнтації.
Предметне поле сучасної інтелектуальної історії прив’язане до індивідуальної та колективної свідомості (ментальності), в просторі якої перебувають спроби осягнути (в категоріях історичної епохи) визначальні чинники людської творчості, як духовної, так і матеріальної. Завдання історика полягає, по-перше, у реконструкції способу мислення історичної особи (або колективу) і, по-друге, у визначенні логіки і наслідків її діяльності (матеріальної чи духовної). Таке означення предметного поля вимагає від дослідника ставити цілком нові запитання до історичних джерел, залучати здобутки і методи багатьох гуманітарних і соціальних наук, серед яких неодмінними є культурологія, етнологія, психологія, антропологія, соціологія та інші. Таким чином ерудиційні вимоги до історика значно зростають, а обсяг джерельного матеріалу, необхідного для дослідження – значною мірою урізноманітнюється.