(культурної антропології у західному варіанті), соціології та інших наук.
Історіографія (історіописання) напряму користає з інтелектуальної історії, представляючи процес конструювання історичних знань відповідно до провідних ідей епохи і культурного поля соціуму. У підсумку інтелектуалістський підхід до історіописання змушує історика пильніше придивитися до власної творчості і співставити її з поширеними уявленнями про історичний процес, констатувати свою залежність від провідних світоглядних конструктів сучасності і, водночас, усвідомити “штучність”, “тимчасовість” і змінність історіографічних побудов, котрі значною мірою залежать від свідомого (чи несвідомого) вибору істориком методологічних орієнтирів. За таких умов історіографічна творчість дає серйозні підстави піддавати сумніву будь-які історичні (історіографічні) конструкції як такі, що спираються на певний культурний шар епохи, але не враховують всієї її багатоманітності (інших культурних шарів). З одного боку, це дає ширший простір для конструювання історичних гіпотез, а, з другого – релятивізує їхню об’єктивність. Іншими словами, історична інтерпретація відомих (і нових) історичних фактів є прямою функцією культурного поля історика, панівних чи обраних ним моделей бачення історії. Фаховість дослідника визначається його ерудиційним потенціалом, спроможним залучити до інтерпретації найновіші (і найбільш конвенціональні) здобутки історичного мислення. Історіографічний процес є в кінцевому рахунку “інтелектуальною грою інтерпретацій”, в якій рівень ерудиції визначає правила такої “гри”.
Дискурсивна практика творця історичних текстів піддавалася критичному вивченню сучасних постмодерністів (Г. Вайт, Ф. Анкерсміт та ін.) і виявила її величезну залежність від лінгвістичного компонента. Саме цей компонент запроваджує нездоланні межі побудови історичних (й всіх інших) текстів, запроваджуючи чітко окреслені взірці (тропи) переказу думки. Водночас він створює сприятливі можливості для аналізу історіографічного тексту насамперед з точки зору імпліцитних намірів їх автора. Блискучий аналіз і систематизація європейської історіографії ХІХ ст., зроблений американцем Г. Вайтом ще 1973 р. в праці “Метаісторія”, донині залишається взірцем подібного підходу до історіографічної продукції. Він однозначно зобов’язує істориків та історіографів (істориків історіографії) провадити вивчення історичних праць принаймні в трьох головних вимірах – мовно-літературному, логічному та ідеологічному. Такий аналіз виявляє приховані наміри творця історичних текстів, котрі своїм