корінням нерозривно пов’язані з провідними ідеями його часу і оточення. Чи є вивчення дискурсивної практики історика домінантою історії історичної науки? На це питання можна відповісти лише ствердно. Без такого аналізу історіографія залишиться позбавленою стимулу для подальшого розвитку і продукуватиме праці, які претендуватимуть на “абсолютну істину”.
Перспективи розвитку інтелектуальної історії в Україні сьогодні залишаються туманними. Суспільне життя в Україні сконцентроване на проблемах становлення державності, соціальних і національних вимірах історичної продукції, які потребують не сумнівів в історичності (тобто змінності) бачення минулого, а навпаки – утвердження історично обґрунтованих міфологізованих історичних моделей націо- і державотворення. Своєю чергою це породжує потребу конструювання романтизованих схем національного розвитку, в яких домінантним є “закономірний” і непідважальний момент історичної необхідності в його гегелівському (або марксівському) варіантах. Гуманітарний постмодерністський підхід до історії як такої поки що не стоїть на порядку денному. Хоча окремі напрацювання в цьому плані, зокрема щодо вивчення ментальностей, в українській історіографії вже є (праці Н. Яковенко, Ю. Присяжнюка та ін.). Проте їхнє сприйняття в суспільстві є далеко не однозначним. Так само як неоднозначно сприймаються дослідження в галузі некласичного літературознавства, спрямовані на деміфологізацію і наближення до “людського виміру” провідних постатей української літератури (праці Г. Грабовича, С. Павличко, Т. Гундорової та ін.).
Натомість значно кращі перспективи інтелектуалізації історичних досліджень сьогодні можна зауважити в ділянці історіографічних студій, де перед дослідниками відкриваються ширші (і менш залежні від кон’юнктури!) простори для позбавлення “бронзових постаментів” визначних творців української історії (праці В. Ващенка, С. Стельмаха), які завдяки політичній інтерпретації були позбавлені майже всіх “людських” рис і “закам’яніли” у суспільстві образами, далекими від реальності і “людяності”.
Проте соціальне замовлення сьогодні ще диктує українським історикам фактичну “деінтелектуалізацію” історії, її політизацію та ідеологізацію. Чи вдасться історикам подолати існуюче методологічне (світоглядне) відставання від світової історичної думки? Як видається, це залежатиме від багатьох чинників, але насамперед – від подолання цивілізаційного відставання України в цілому, швидкості і послідовності зміщення суспільних орієнтацій з соціальних на інтелектуальні, з вічно матеріальних – на духовні.